НОСТАЛЬГІЯ ЗА НІЧИМ
Один молодий письменник приніс до дуже відомого літературного професіонала свої твори і запитав: "Чи варто мені продовжувати займатися письменницькою роботою?"
Профі передивився кілька писаних аркушів початківця і порадив: "Вам потрібно дуже багато читати, адже у такому разі менше залишиться часу, щоб писати…"
Я нагадав такий ностальгічний анекдотичний випадок саме через те, що останнім часом на всіх рівнях суспільства поменшало читачів, книголюбів.
Є і об'єктивні, і суб'єктивні причини цьому. Дійсно, на ринку книги не вистачає цікавих українських видань. Всі сучасні російські видання, розраховані на економічно задоволеного неробу для забавки - в цілому комерційні. Класика літератури, як світова, так і вітчизняна, несе більше символічний характер, мало відповідає сучасним життєвим картинам і попитом не користується. Нова література, складена із зарозумілих "фентезі" про єдинорогів і літаючих чаклунських хлопчиків, заносить читачів, особливо юних, у світ віртуальної нереальності… Зрозуміло, на книжковий попит впливає телебачення із своїми серіалами, відео, Інтернет. Молодь більше звикає спілкуватися "смайликами" ніж нормальними словами і реченнями. Та і приклад суспільству несуть наші можновладці, які путають прізвища поетів, відшукують липові документи про освіту, скасовують, або незаслужено нагороджують один одного науковими і всілякими званнями.
Ось так, коли менше читаємо, а писати рука тягнеться, хочеться висказатися, а інколи необхідно щось написати, то отримуємо до смішного парадоксальні висловлювання, які просто хочеться нагадати у сенсі - як писати не потрібно.
До мене інколи потрапляють твори "геніїв теперішнього пера", то ж не пропущу нагоди поділитися із суспільством "Їх", з великої літери, думками.
Перше, про що пишуть "генії", це свої біографії. Ось у мене ціле "есе" такого собі Василя Тр. Червоною ниткою через свій твір він "протягнув" і судьбу, і долю героя - самого себе. А щоб автобіографія була платформено-фундаментальною, він між абзацами додавав філософічних зворотів. Цитую:
"Остались еще семена. Через 510 лет посеем, оживет пшеничная душа. Но душа человеческая не сгнивает, не сгорает, и никто ее не съедает…"
Якийсь душевний канібалізм в літературі! Поїдання душ, гострим кутом відзначено у творі Василя Тр., проте, автор чесно признається: "Я закончил восемь классов, не читал ни одну книгу, даже газеты…" Але активно пише, хоче, щоб його читали, як він бажає - "разумные и компетентне…"
А ось у мене вірші Валерія Вр.:
"…Я в жизни всё уж перенес.
Не выношу обильных слез.
Устал от прозы и от грез.
Мелькнула юность, словно кросс,
Когда-то я им увлекался…"
Людина у своїх віршах признається, що його біографія набагато вагоміша, ніж біографія Василя Тр. Адже все, що було можливим, Валерій переніс, не виносить тільки "обильной" сльози. А як було добре раніше? Плакати - не переплакати!!! Аж заморився писати прозу і потягло на віршики. Обізнані поети під завісу, чомусь починають писати саме прозу, типу мемуари. У Валерія все навпаки, навіть крос бігав лише у юності, ні щоб побігати у старості, здоров'ячка підкачати. А так, дійсно, якась ностальгія за нічим.
Та дозвольте перейти до веселенького, до легенди. Уже існує на теренах Арбузинського району така собі легенда, у якій кожне речення - нонсенс! У цій легенді "майорить кам'яний хрест", у ній "просяться на сковорідку різнорідні маси"… А "силу силенну корів, овець, кіз, поросяток, щей птиці не один десяток" можна угледіти "тільки у чарівному дитячому сні".
У такій легенді герой "побачив мертве тіло своєї дівчини, довго не міг намилуватися з того…"
Автора цієї легенди не називаю - він колективний, не один "профі" попрацював над таким літературним твором і подарували "Вони", з великої літери, не звичайну історію, а приклад того, що перше ніж щось пробувати писати, все-таки мудрі радять - читати. І тоді не будуть наші села "широко загортатись небаченим зеломя…"
Василь ЮДОВ

Дощ і веселка

Небо сумне - непрозорістю
Заполонило блакить.
Із незвичайною кволістю
Дощ за вікном крапотить.
Падають краплі безпомічно,
Землю вкривають слізьми.
В звуках лінивих і втомлених
Чується спогад зими.
Дощ непомітно кінчається,
Небо яснішає вмить.
Сонце промінчиком грається,
Світло у краплях блищить.
Перша веселка з’являється,
Чаруючи сотні очей,
На землю спокійно схиляється
В затінок мокрих алей.
На жаль, її щастя хвилинне
Швидко почало зникати,
Веселку за четверть години
Перестають помічати.
Людмила НЕДАВНЯ

Я щаслива…

Я щаслива, бо я живу,
Бо існую у цьому світі,
Так люблю цю красу вікову:
Сонце, небо в прозорій блакиті!
Може, зараз не розквіт бажань,
Бо для цього потрібно діяти,
Хоч збираю поганий врожай,
Але знаю, що знов треба сіяти.
Хоч невдача не раз, і не два
Обпече мене розчаруваннями,
І, можливо, чужі слова
Забезпечать думки бажаннями.
Ще впаде не одна сльоза
Із безодні очей задуманих,
Та на тому й скінчиться гроза,
І усмішка засяє без сумніву.
Знаю: треба життя берегти,
Бо усе в порівнянні пізнається.
Особливість свою знайди,
Бо й в тобі щось чудове ховається!
Людмила НЕДАВНЯ

Нерозгадана таємниця

Романтичні незвідані далі
Таємничістю гріють думки.
Мої твердження вдалі й невдалі
Чинять так, або знов – навпаки.
Мерехтить у уяві майбутнє,
Як та свічка на вітрі горить.
Її сяйво – таке каламутне,
Та не згасне вона ні на мить.
Невідомо мені і нікому,
Що несе з майбуття синій птах,
Та супроти усім буреломам
Він кружлятиме у небесах.
І тому, ще з дитинства стараюсь
Оминати неправильність дій.
Ще багато зробити я маю,
Оживити немало надій.
Проникають надії у душу
І карбують у серці мій світ.
Я не знаю що буде, та мушу
Після себе залишити слід.
Людмила НЕДАВНЯ

Бережіть кохання

Співав пісню свою ти так лунко
Чи на щастя, а чи на біду.
З моїх губ ти зривав поцілунки,
Наче спілі черешні в саду.
Я зітхаю ночами так важко -
Твої ноти зі мною живі.
Ти розсипав свій час, наче пташка
Загубила насіння в траві.
Лідія ХІЛІВНЮК

Прости

Прости. Ти не ховай в душі
Наївні докори відплати,
Бо ми нестерпності свої
Почнемо вірністю спасати.
Прости мене і не карай
За помилки простої долі.
Прости. Ти злості не тримай –
Душа не витримає болі.
Микола ДЗУДЗЕЛО

О любви

Годы лихо пролетели, как во сне.
Нас пронесли на огненном коне.
Посеребрил нам головы январь…
Так поздно встретились два сердца –очень жаль.
Но все же искорки костра большой любви
Согрели нас, уж что ни говори!
И вознесли в зенит скупой зимы.
Там были всюду рядом – мы.
Надежда ТКАЧЕНКО

Земля співає

Коли над містом нависає сутінь
Й поля довкруж вже хиляться до сну,
Я чую пісню не нову по суті,
Як світ стару, веселу і сумну.
Той тихий спів я чую знов і знову,
Та пісня і бентежить й окриля,
Її веде, мов неня колискову,
Моя одвічно праведна земля.
Вона співає, чуєте, співає.
Прислухайтесь до голосу її!
Співає, як у світанковім гаї
Співають українські солов’ї.
Вона співає, як колись бувало
Заводили дівчата край села…
Нічого, що її розпаювали,
Розкраяли із жадоби і зла.
Пусте то все, і лихо це минуще,
Знайомий вже історії цей шлях.
А неминуще – лише хліб насущний,
Що колосом видзвонює в полях.
То – незнищенне, найсвятіше, вічне,
Як ми, як пісня, як життєва нить,
Як обрій той, що на світанні віщо
Роси сльозою ув очах бринить.
Земля співає… Вслухайся, добродій,
Зачуй в тій пісні радість чи журбу.
Відтак пізнаєш – вродить чи не вродить
Добро на ній на завтрашню добу.
Олександр УДОВИЧЕНКО

Літа, літа...

Літа, літа – хода ваша нестримна...
Чолом Вам, мамо, рідна до землі.
Як перед Вами є якась провина,
Благаю, мамо, вибачте мені.
Дивлюсь на Вас, а зморшки борозною
В обличчі любім долею лягли.
Ваші літа, натруджені ходою,
У затінок до вишні привели.
Заради діток скільки не доспали,
Заради нас на труднощі ішли.
В полях косили, сіяли, орали.
І воза непосильного тягли.
Хіба в піснях все виспівать можливо?
Й томами Вашу долю не списать!
Чому ж на серці тужно і тоскливо?
Вам скоро, мама, в вирій відлітать.
Григорій КИСЛИЦЯ

Зима волшебница

Пришла зима в мои края,
Летят, летят снежинки.
Белеет поле, лес и дом,
Плывут по речке льдинки.
Кружится снег,
летает снег,
Скрыв землю пеленою.
Он спрятал те тропи-
ночки,
Где были мы с тобою.
Зима, зима волшебница,
Метелью закружи.
Ко мне любовь, мою любовь
Навек приворожи.
Мы встретимся
под вечерок,
Где светится окошко.
Теплом согреют щеки мне
Любимые ладошки.
И пусть мороз старается,
Пусть снегом землю
кроет,
Мне все равно с
тобой тепло –
В обнимочку с тобою.
Александр ПАГЕР