Ткаченко Надія Миколаївна (кілька штрихів біографії)
Надія Миколаївна - чудова жінка поважного віку, пише вірші з 3-12 років, закохана в рідний край, природу, в цей прекрасний і загадковий світ, який так хвилює, задаровує і надихає на поезію. Проживає в смт. Арбузинка, знаходить достатньо часу для творчості і спілкування, а її поетичними рядками вже можна прикрасити всі сайти Інтернету. Встреча с Музой
Снова муза посетила
Не на долго, хоть на час.
С нею нынче мы подружки
Приглашаем в гости Вас.
Посидите, отдохните,
Почитайте тихо нас.
Помечтайте и простите
Если не устроим Вас.
Желание
Хочу творить, мечтать и жить
Спокойно и без огорчений,
Детей, внучат своих любить,
Побольше бы таких мгновений.
Все то, к чему я прикасаюсь,
Чтоб все жило, жило, жило!
И мило, нежно улыбалось,
И все буяло и цвело!!!
Признание
Я Вам сегодня поклоняюсь,
И доброте, и красоте.
И нежно, мило улыбаюсь,
Я Вас люблю и удивляюсь,
Что до сих пор, как оказалось,
Я поклоняюсь простоте.
Такой незыблемой, прекрасной,
И вместе с тем, как солнце, ясной,
Которая, как оказалось,
Жила всегда в моей мечте.
Тополина доля
Стоїть край дороги тополя,
Така висока та струнка
І одинокая, як доля,
Що роз'єднала на віка.
Колись тут гай шумів зелений,
Співали дзвінко солов'ї,
Тепер - лише пеньок від клена
І ти одна на всій землі.
Тополина доля не минула
І твою хатину край села.
Тільки у віконце зазирнула,
За собою миттю повела.
Ніхто й не думав випадково,
Що трапиться таке колись.
В дитинстві все було казково
І їхні долі так сплелись.
Я пам'ятаю, як маленька,
Вона, мов пташка із гнізда,
До тебе линула серденько,
Надія ти її й журба.
З тобою краєць хліба з маслом
Вона ділила, щоб хто знав,
Що то вона своє серденько
Тобі віддала, й ти кохав.
Ти кожен раз приносив квіти,
В віконце стукав, як колись,
Вона летіла, ви мов діти,
Один до одного тяглись.
В букеті ніжних поцілунків
Ти пригортав її хутчіш.
Не рахували часу стрілки,
Серця забились лиш гучніш.
Здавалось все кругом зелене:
Квітуче небо голубе,
І зорі лиш дивились з неба,
І чарували лиш тебе.
Уже й весілля відгуляли,
Медовий місяць пролетів
І ніжно губи шепотіли:
”Ніхто тебе так не любив”.
Та злії язики зробили
Все тії чорнії дива,
Що вас на віки розлучили,
Між вами крига льодова.
Ту кригу льодову кремезну
Не в силі розтопити їм
І крила любові помпезно
Давно згоріли в поцілункі тім.
То був останній поцілунок долі,
Що вже навіки роз'єднала їх.
І рознесла ті іскорки любові
По чистім полі віхолою втіх.
В митарстві, в розшуках любові,
Не раз ти в поле прилітав.
Ті іскорки любові ти знаходив,
Та загорівшись, миттю погасав.
Роки летіли мов на крилах птиці,
А ти один-єдиний у житті,
З тобою тільки доля, що лиш сниться
І поцілунок, що лишив на самоті.
Два келиха з вином багряним
Стоять у хаті на столі.
Прийшла весна така духмяна,
Співають знову солов'ї.
Та ні з ким те вино допити,
Ніхто не скаже: “Я люблю”.
Лише тополя одинока біля хати
Тремтить від вітру й плаче від жалю.
Тополиний пух злітає
З слізоньками до небес.
Тільки клена там немає,
Кажуть, він зітлів увесь...
10.09.2003 р.
