Історія рідного краю, якою неповторною і самобутньою вона не була б, повторює окремі періоди, закономірні процеси загальноукраїнського характеру. Додержавний період становлення життя в рідному краї пов’язаний з прийнятою періодизацією: кам’яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт ), енеоліт, бронзовий вік, залізний вік.

Археологи відмічають концентрацію виробничих знарядь в приміщеннях. Глиняний посуд має різне функціональне призначення: кухонний (горщики, жаровні, банки), столовий (кубки, дворучні вази, черпаки, миски, кружки), тара (підноси, корчаги). Кам’яні знаряддя мають різну форму – прямокутну, овальну, круглу – виготовлені з місцевих порід. Частина знарядь пов’язана з обробітком зерна (зернотерки, розтиральники), металу, шкіри та виробів з неї. З огляду на те, які знаряддя сконцентровані в приміщенні, можна робити висновки про спеціалізацію майстерні. Особливий інтерес мають ливарні форми для відливки шпильок, заколок, ножів, вильчастої зброї, кинджалів, списів, серпів. Вперше для пам’яток сабатинівської культури Північного Причорномор’я, знайдена група ливарних форм, виготовлених не з традиційного матеріалу – тальку, а з мергелю. Знайдені також кістяні лопаточки, проколки, лощила, розминачі для шкіряних ременів, гральні кості. Концентрація знарядь праці, аналіз його функціонального призначення свідчать про існування на поселенні спеціалізованих комплексів, що є характерним і для інших пам’яток цього періоду Гранітно-Степового Побужжя – Ташлик І, Кременчуг, Виноградний Сад.

Досліджено захоронення ранньої бронзи, а також поховання VІІ ст до н.е. з набором стріл. На околиці Семенівки знайдено римські монети, які відносяться до І ст. Якщо в нижній течії річки місця поселень нині затоплені Дніпро-Бузьким лиманом, то у верхній частині поселення епохи неоліту збереглися добре. Одне таке поселення, досліджене і вивчене археологами, знаходиться на території Арбузинського району в урочищі Пугач.

На рівні найдавнішого прошарку було знайдено велику кількість уламків каменю – круглі шкребачки, ножі, зроблені з вузьких пластин. Характерні для епохи неоліту знаряддя праці з каменю, відшліфовані майже до дзеркального блиcку. Люди, що жили в поселенні, вміли виготовляти глиняний посуд. Його уламки також знайдені в прошарку давнього поселення. Разом з уламками кременю і кісток вони утворили так званий культурний прошарок поселення. Культурний прошарок є характерною частиною всіх давніх поселень. На поселенні Пугач ІІ культурний прошарок був відкритий на площі майже 1000 кв.м і тепер можна з упевненістю сказати, що на цій ділянці знаходились два невеликі житла, декілька прибудов і навіс. Про це свідчать залишки вогнищ. Всі будівлі, ймовірно, були зроблені з дерева, лише одна по периметру була обкладена невеликими кам’яними плитами. Цікаво, що на місці жилих приміщень була чиста поверхня, тобто, в будинку слідкували за чистотою. Їжа готувалась в іншому місці на вогнищі. Навколо вогнищ зосереджено найбільшу кількість знарядь праці, шматки кераміки, кісток. Біля двох вогнищ були знайдені уламки двох горщиків, прикрашених орнаментом у вигляді прокреслених ліній і виколювань, характерних для неолітичних культур: буго-дністровської та лінійно-стрічкової кераміки. Горщики мають характерну яйцевидну форму і гостре дно. Ставились вони між каменями вогнища, тому, що печі з пласким дном ще не було. Поверхня горщика чорна, покрита кіптявою і уламок на зламі також чорний, глиняне тісто з великим домішком трави і подрібнених ракушок. Після обпалювання такий горщик ставав пористим і легким. Іноді в глиняне тісто додавали подрібнений графіт.

Жителі цього поселення займались мисливством, рибальством. Про це свідчать залишки знайдених кісток диких тварин: кабана, козулі, бобра, зайця та ін., а також риб – сома, осетра. Свідченням того, що в цей час на чудових (лісонамулових) грунтах прирічкових долин зароджується землеробство є мотика, виготовлена з рогу. Одна така мотика знайдена вище поселення на острові, розташованому навпроти с. Костянтинівка.

Наступною епохою заселення і освоєння земель нашого краю є поширення трипільської культури. Дослідження поселень цього періоду не проводились, лише здійснювались незначні шурфування і збір підйомного матеріалу. Отримані результати дають можливість віднести деякі поселення до періоду трипільської культури. Під час розкопок поселення Пугач в трипільському горизонті знайдено глиняну статуетку жіночого божества у вигляді оголеної жінки з підкресленими ознаками статі. Голова та обличчя зображені схематично, а руки невеликими виступами. До глини, з якої виготовлено статуетку, додавались зерно і борошно. Такі статуетки є характерними для трипільської культури з її матріархатом.

На початку ІІІ тис. до н.е. в господарстві трипільських племен відбуваються значні зміни. Головне місце займає скотарство. Появляються перші контакти з кочовими племенами степів. Це впливає на культуру і побут трипільців. На посуді цього часу, як свідчать дослідження, відсутнє багате орнаментування.

До цього часу відноситься поселення Ташлик ІІ біля м. Южноукраїнськ, де досліджено наземне житло, в якому знайдено залишки вогнищ, декількох посудин.

На території нашого регіону поява заліза відноситься до другої половини ІІ тис. до н.е. .На поселенні Ташлик І біля м. Южноукраїнськ, яке відноситься до ХІV-ХІІІ ст. до н.е., знайдено залізне коване шило і велика кількість шматків залізної руди.

На берегах давнього Гіпаніса селилися в різні часи різні народи. В епоху великого переселення народів, яке розгорнулося в період залізної доби, одні народи витісняли інші, самі оселялись на їх землях, частина прийшлого населення, осівши, асимілювалась з місцевими жителями. Так, першими відомими народами на території України були: кіммерійці, скіфи, сармати, які залишили по собі пам’ятки у вигляді курганів-захоронень.

У перші століття нашої ери територія нашого краю вже була заселена праслов’янами. Є сенс припустити, що вони зупинялися на місцях поселень своїх попередників. Характерними особливостями цього періоду є помітне збільшення кількості населення краю, активний розвиток землеробства. За свідченням істориків VІ ст. Йордана та Прокопія Кесарійського, це були племена антів – попередників сучасних українців. В VІІ-Х ст. по лівому берегу Гіпаніса розселились ранньослов’янські племена уличів. В часи Київької Русі через територію нашого краю ймовірно проходили торгові шляхи, князі київські ходили в походи, купці заморські піднімались вгору по річці зі своїм крамом, але чітких відомостей про все це ми не знаходимо в історичній літературі. Для нинішніх і прийдешніх істориків залишається великий простір дослідницької роботи.

Серед істориків часто зустрічається думка, що землі нашого краю були так званим Диким полем, забуваючи, певно, що ця назва є умовною. Навіть у той час, після розпаду Київської Русі та монголо-татарського поневолення, коли землі південної України спустошувалися татарськими набігами, життя в нашому краї не завмирало. Якщо землі Північно-Східної Русі потрапили під владу Золотої Орди більше, ніж на 240 років, то південні землі вдвічі менше.

Сталося це так: в 1362 р. Великий князь Литовський Ольгерд біля Синіх Вод розбив золотоординські війська, а його наступник Вітовт розширив кордони

князівства до побережжя Чорного моря. Про поширення влади Литви на території нашого краю свідчать окремі власні найменування, що збереглися і тепер – Литовська балка, прізвища Литвиненко, Литвин, Литвинов та ін. В цей час через землі нашого краю проходили важливі торгові шляхи, а особливо “королівський шлях” з Поділля до Криму. Переправа через р.Південний Буг була біля сучасного м. Первомайськ. Вздовж лівого берега річки, в тому числі,через землі сучасної Арбузинщини, далі на південь, купці продовжували свій шлях. Те, що шлях проходив саме через землі нашого краю є результатом нескладних міркувань:

* річка – джерело прісної води;

* засновані литовцями міста Соколець, Вітовка, де стояли військові гарнізони, оберігали торгові шляхи від набігів татар.

Відомо, що перебуваючи у складі Литовської держави, українські землі розвивались вільно, зберігаючи власну самобутність і культуру. Литовська влада мало втручалась у справи українців. Але так було не довго. Із середини ХVст. ситуація різко змінюється. З утворенням Кримського ханства (1430-ті рр.), а особливо після того, як це ханство визнало васальну залежність від Туреччини (1478 р.) активізуються татарські набіги не лише на південь України, а й далі, на північ. На шляху татарських орд часто стояли населені пункти нашого краю. На кінець ХVст. Литва контролює лише землі між Кодимою та Синюхою. Тиким чином, землі нашого краю знаходяться на порубіжжі володінь Литви і Кримського ханства. За умовами Люблінської унії 1569 року землі Південно-Західного Причорномор’я перейшли під егіду Польщі. Кордон між Королівством Польським і Кримським ханством проходив по р. Кодима. Таким чином, на протязі ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. територія сучасної Арбузинщини була заселена татарами і контролювалась ногайською, кримською і турецькою адміністрацією (Очаківський ейялет). Різко скорочується чисельність населення краю. Татари, ведучи кочовий спосіб життя, власних поселень не засновували.

Нова і яскрава сторінка заселення території краю, його господарський розвиток пов’язані з виникненням козацтва. Козаки та селяни-втікачі, переважно з Правобережної України та частково з Московської держави знову засновували свої поселення вздовж річок та інших зручних місць (джерел, переправ). Козаки здебільшого засновували зимівники. Серед основних видів занять переважали скотарство, ремесла та промисли. Основне ж завдання козацтво вбачало в охороні південних українських земель від спустошливих набігів ординців. У часи Нової Січі (1734-1775 рр.) на території нашого краю знаходилась її Буго-Гардівська паланка з центром у Гарді на Південному Бузі в районі сіл Богданівка та Костянтинівка. Тут же знаходився і власне гард – спеціальні споруди для вилову риби, - котрий і дав назву урочищу та паланці. На території сучасної Костянтинівки в цей час була козацька сторожова залога, яка охороняла переправу в районі Богданівських порогів і була опорним прикордонним пунктом Війська запорізького в нашому краї. Паланка часто зазнавала нападів татар. Під час одного з них козацький пост було спалено, але невдовзі відновлено знову.

Детальніше зупинимось на історії дослідження Гарду, його місці для запорізького козацтва. Початок археологічних досліджень Запорізького Гарду та його околиць поклала експедиція БоГЕСу під керівництвом Ф.Козубовського. Протягом 1931-1932 рр. вона дослідила місце військового табору і запорізький цвинтар, розташовані на захід від Гардового острова та на острові Кривому (тепер – Великий острів). Починаючи з 1979 року археологічні дослідження в районі Гарду проводила Миколаївська експедиція під керівництвом О.Шапошникової. ЇЇ дослідниками було відкрито залишки колишнього с.Гардового ( з 1801р. воно стало називатися Богданівкою), підтверджено наявність козацьких матеріалів в урочищі Гард та на Великому острові.

Дослідження запорозького Гарду проводились паралельно з дослідженням первісних пам’яток. Окремі матеріали періоду козацької доби були добуті з верхніх шарів поселень епохи неоліту та енеоліту. Водночас було відкрито нові пункти, добуто нові матеріали, що певною мірою розширюють історичні відомості про Запорозький Гард. Найбільший інтерес становлять розкопки на Гардовому острові та реконструкція на основі етнографічних матеріалів власне гарду – риболовних споруд. З добою Січі Запорозької пов’язується ряд топонімів поблизу Гарду. Зокрема, на південь від Гардового острова на лівому березі Південного Бугу, знаходиться невелика балка, що має назву Паланкова балка або Паланка. На плані де Боскета 1742 року в балці позначене місце знаходження основного військового табору. Власне тут БоГЕСівська експедиція дослідила рештки цього табору та запорозький цвинтар. На сьогодні балка повністю зруйнована гранітним кар’єром та засипана щебенем із штолень акумулюючої ГЕС. В 1985 році в західній частині балки, що була на той час ще не засипаною, виявлено культурний шар ХУІІІ ст. Фрагменти гончарної кераміки, вугілля та кісток тварин залягали в шарі чорнозему на глибині 0.35 – 0.45 м від поверхні

На схід від Паланкової балки лежить місце, яке пастухи й досі називають Базар. Топографічно це трохи похилий край плато – високого лівого берега, який прилягає до балки. Культурний шар тут не виявлено, але на поверхні зібрано невелику кількість гончарного посуду та рибальську ость на тризуби. Цей топонім міг виникнути лише в часи Запорозької Січі. Найближче село – Костянтинівка, засноване в кінці ХУІІІ ст., знаходиться в кількох кілометрах від урочища. Правда, в першій половині ХІХ ст. в Паланковій балці існував невеликий хутір Строцького, однак, зв’язувати з ним виникнення топоніма Базар нелогічно.

Кераміку ХУІІІ ст. було зібрано і на схилах Клепаної балки, що також знаходиться на лівому березі Південного Бугу навпроти Клепаного (Гардового) острова. На плані де Боскета на цьому місці позначені сторожеві пости. Острів Клепаний (в літературі він згадується ще під назвою Гардового) – це гранітний останець посеред річки, що частково занесений річковим піском, порослий деревами та чагарником, знаходиться в урочищі Гард. Цим островом завершується один з найбільших поргів на Південному Бузі. За переказами, тут росли столітні дуби, які були вирубані в 20 - 30-ті роки ХХст.

Як свідчать Д.Яворницький, А.Сокальський – відомі дослідники з історії козацтва – на острові знаходилась у ХУІІІ ст. запорозька похідна церква, яку після розгрому Січі перевезли в запорозький Орлик (тепер м. Первомайськ ). Церква та двоповерхові будинки на острові позначені на плані де Боскета. Про церкву на острові розповідали також місцеві рибалки. Однак у звіті БоГЕСівської експедиції висловлювався сумнів щодо можливості її розміщення на острові. Докладно про археологічні дослідження козацького Гарду розповідає один із учасників експедиції Микола Товкайло з Переяслав – Хмельницького. За його свідченнями, в 1985-1986 рр. в різних частинах острова були виявлені матеріали, що свідчать про заселення та господарську діяльність на ньому в часи Запорозької Січі. В шурфах, закладених в південній частині острова, на глибині 0.6 – 0.7 метра було виявлено культурний шар ХУІІ – ХУІІІ століть. Матеріали (уламки гончарної кераміки та велика кількість рибної луски, кісток) залягали в шарі гумусового супіску і перекривалися нашаруваннями річкового піску. В північній частині острова в одному із шурфів на захищеному від паводка підвищенні було виявлено залишки якоїсь споруди. Потужний шар ( 0.1 – 0.2 м) горілого дерева, а під ним обпаленої обмазки стін були перекриті нашаруванням гумусового супіску коричнуватого кольору. Тут же залягають фрагменти гончарної кераміки, скла, чисельні кістки риб та тварин. Обмазка двох видів: шматки просто обпаленої глини та міцні плитки товщиною 2-3 сантиметри. Серед матеріалів знайдено також залізну підкову та крем’яний відщеп – деталь кресала.

Рештки ще однієї споруди були виявлені в північній частині острова на одному з високих каменів. У 1987 році тут були проведені стаціонарні розкопки, які дозволили виявити характер цієї будівлі. Це прямокутна в плані споруда, орієнтована за сторонами світу. Південна частина її розмита повністю і не збереглась. Довжина цілої північної стіни – 7.5 метра, розміри частково зруйнованих східної та західної стін – відповідно 6.0 та 3.7 метра. Чисельні фрагменти обмазки стін і каміння залягали в шарі сірого гумусового супіску на глибині 0.6 – 0.7 метра і були перекриті нашаруваннями білого та сірого піску алювіального походження. Шматки обмазки стін утворювали завали по периметру стін. Ширина цих завалів близько 1.0 метра, товщина – 0.15 метра. Обмазка, виготовлена з глини з домішками піску двох типів і міцні плитоподібні шматки, як правило, сірого кольору. З одного боку на обмазці паралельні відбитки очерету, прутів діаметром до двох сантиметрів та широких плах. З іншого боку поверхня вирівняна, загладжена, збережені сліди побілки.

Розміри – 9.0-11.0 х 4.0-8.0 сантиметрів; товщина – 1.0 – 2.5 сантиметра; плиткові шматки обмазки (товщина 0.5 – 1.0 см) виготовлені з домішками піску. Маса - більш пориста, поверхня коричневого кольору. На одному з боків також сліди побілки. Відбитків очерету немає. На підставі описаних решток стін будівлі можна реконструювати її як каркасну із стінами, що заповнювалися лозою та очеретом, обмазувалися з обох боків глиною. Подібні будівлі, характерні для лісостепової частини України, були поширені і в Степу. Такі хати називались турлучними. Між стовпами, що утворювали каркас, набивалися вертикально кілки, які заплітались лозою чи перевеслами соломи, обмазувалися з обох боків глиною та білилися. Були й інші варіанти: до шул (стовпів) кріпилися горизонтальні жердини, до яких з обох боків прикріплялися вертикально поставлені снопики очерету; або - шар очерету затискували горизонтальними жердинами. Жердини могли переплітатися лозою. Подібні житла були поширені й у ХУІІІ ст. Серед обмазки східної стіни будівлі, переважно з внутрішнього боку, і особливо у північно-східному кутку, зустрічалося багато уламків кахлів. Наявність кахляної печі свідчить про стаціонарний характер цієї споруди. Кахлі, прикрашені стилізованим рослинним орнаментом, можуть бути датовані кінцем ХУІІ – першою половиною ХУІІІ століття. Серед інших матеріалів знайдені фрагменти гончарної кераміки від кількох горщиків, що датуються ХУІІ – ХУІІІ ст. та фрагменти гутного скла. Було знайдено також уламок точильного бруска, вістря стріли та дві підківки від чобіт. Цей перелік знахідок з розкопок завершується невеликою колекцією кісток риб і тварин. Принциповим є призначення будівлі. Досліджена споруда розташована приблизно на тому місці, на якому де Боскетом позначена церква і зрозуміле бажання кожного дослідника бачити в ній церкву. Тим часом ні сам характер будівлі, ні інтер’єр, ні нечисельні, добуті при розкопках речі побуту, не дають підстав стверджувати, що ця будівля служила церквою. Швидше вона була стаціонарним житлом, можливо, тих самих рибалок-гардівничих. Але вона підтверджує правильність плану де Боскета, правдивість доказів істориків і не заперечує свідчень місцевих жителів про існування на острові запорозької похідної церкви.

З покоління в покоління, з вуст у вуста передається на Арбузинщині легенда про славного козака запорозького на прізвисько Пугач. Історія, про яку піде мова далі, має історичне підгрунтя, адже саме тут, на р. Південний Буг, на о. Гард свого часу зберігалася казна і перебувала канцелярія Буго-Гардівської паланки. Тому і не дивно, що захищали козаки найцінніше, не шкодуючи життя свого. Перекази стверджують: одного разу татарський розвідувальний загін появився на березі мальовничого Південного Бугу. Виникла загроза втратити казну паланки та боєзапаси козаків. Але кмітливий і винахідливий козак Пугач швидко зметикував, як зарадити біді. Виїхавши наперед татарського загону, він став гарцювати на своєму коні, зваблюючи непроханих гостей на перегони. Татари вирішили, що козак стане їх непоганою здобиччю і швидко, не роздумуючи, кинулися навздогін. Вони не знали ні місцевості, ні безмірної козацької відданості. Що задумав козак? Він розумів, що не зможе встояти проти цілого загону. Тому, розігнавши свого коня, направив його над високий берег річки і в останню мить зупинив. Татари ж, не розуміючи маневру, захоплені переслідуванням, цього не зробили, тож багато їх зірвалося з високої скелі і загинуло на березі річки. Ті, що залишилися живими, розправилися з Пугачем, скинувши його зі скелі. З того часу скелю, що височіє над берегом річки неподалік Костянтинівки і досі місцеві жителі називають скелею Пугача, а новим поколінням передається розповідь про хороброго захисника. За багато років давня розповідь доповнилась іншими фактами, образами, іноді звучить дещо по іншому.

Цікавим є той факт, що в смт. Арбузинка і в навколишніх селах живуть і досі сім’ї Пугачів. І кожна з них вважає героя легенди своїм далеким родичем.

ХVІІІ ст. було надзвичайно складним у долі всіх слов’янських народів. Що ж до українського населення, то вже в перші десятиліття повсюдно діяли загони гайдамаків – народних месників і повстанців. У наших краях центром гайдамацького руху майже до кінця століття стали Мигійські пороги. Тут була база повстанців. Навколо бази, по річках, балках, в тому числі, на місці сучасних сіл Семенівка, Костянтинівка, Благодатне, Арбузинка селились сім’ї

гайдамаків. Постійних жител вони не мали, жили в землянках-“попорах.” Займались традиційними в наших краях землеробством, скотарством, рибальством. Всі запаси зберігали в ямах-землянках. Худобу випасали в зарослях кущів, розорювали ділянки землі між чагарниками, щоб не привертати увагу сторонніх. З метою маскування, землянки піднімались над землею невисоко, з часом заростали травою і ставали непримітними для непосвячених. Селились сім’ї далеко одна від одної, щоб у разі нападу, було менше постраджалих. В 1760 році в межах турецьких володінь на Південному Бузі з гайдамаків та втікачів було сформоване козацьке військо у складі турецької армії. Через вісім років козаки, очолювані полковником Скаржинським, перейшли на службу до російського війська. За активну участь у воєнних діях під час російсько-турецької війни Скаржинський отримав у власність 6 тис. десянин землі та с. Трикрати, а козаки були розселені по селах Єлизаветградського та Олександрівського повітів, в тому числі і на території сучасної Арбузинки.

Після ліквідації Запорозької Січі колишня Буго-Гардівська паланка та Лівобережжя Південного Бугу увійшли до складу Новоросійської губернії. В 1782 році царський уряд передав 720 десятин землі колишньої Буго-Гардівської паланки землевласнику Байдаку. В цей же рік в Арбузинку прибули казенні селяни з російських губерній. Приблизно в цей же час Арбузинка та навколишні землі були передані сенатом колоністам Дауенгауеру та Окснеру. Після приєднання до Росії в 1783 році Кримського ханства, тобто, з ліквідацією одного з головних вогнищ зовнішньої агресії, значно прискорилось заселення краю. У 1785 році з арнаутів і козаків було сформоване Бузьке козацьке військо у складі двох полків, що виконували роль прикордонної сторожі на Південному Бузі від Мертвоводу до гирла Інгулу. В цей же період в краї проходила масова колонізація. Російський уряд заохочує переїзд бажаючих як з країн Європи, так і з центральних губерній Росії. 22 березня 1764 року було затверджено “План про роздачу у Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення”. Внаслідок цього на території сучасного Арбузинського району появляються російські поселення – сучасні села Благодатне та Новокрасне. В той же час збереглися і продовжували розвиватись поселення, засновані на місці колишніх козацьких зимівників, станів – села Воєводське, Семенівка, Костянтинівка.

Історія виникнення села Арбузинка сягає глибокої давнини. Пожвавлюється життя в Арбузинці з кінця ХVІІІ ст., але достеменно відомо,що на землях сучасної Арбузинки люди селились набагато раніше. Як уже згадувалось, тут свого часу оселились литовці, одночасно вздовж Південного Бугу селились молдавські племена будтакі (в тому числі було засноване с. Костянтинівка). В ХУ ст. частина будтаків переселилась з Костянтинівки на територію сучасної Арбузинки. Якщо литовці оселились у гирлі Литовської балки, то молдавани поселились від литовців на південь по р. Арбузинка. Тривалий час ця частина Арбузинки серед місцевих жителів називалась “Молдаванщина”. До литовців та молдаван приєднались і втікачі з Првобережної України та Росії. Так, по р. Арбузинка, в нопрямку до с. Садове поселились сім’ї Бойко та Козинець, в напрямку до с. Мар’янівка – сім’ї Козинець, Петрушенко та Кулик. По Козиній балці поселились Пишеніни, Майкові, Кнути, Пєркові. Останній перелік прізвищ вказує на їх російськомовне походження. На сьогоднішній день частина Арбузинки відома жителям села , як “Рязанщина”, що, можливо, вказує на походження її поселенців. По Осиковій балці розселились Матвієнки, М’ягкі та ін. Поселенцями були засновані хутори, якими ці сім’ї володіли до 1917 року.

До 80-х років ХХст. на території села зберігалися залишки будівель на місці впадання Козиної балки в р. Арбузинку між селом і “Рязанщиною”, нижче колишньої Сідневої греблі і біля Вергейкіної криниці. В 1870 році на території сучасної Арбузинки, де тепер проходить вулиця Учительська була розселена частина Гаугзького козацтва. В 1782 році сюди ж були переселені кріпаки, відібрані в казну у Києві (Києво-Печерської лаври). Вони розселились на землях, де зараз проходить вулиця Шевченка. Поповнивши населення втікачами, яких ловили військові частини, уряд перевів село на статус військового поселення (грудень 1817 р.), закріпивши його за ІІ кавалерійським драгунським полком, розквартированим у Вознесенську, керував селом сільський староста, якого призначав командир полку, який повністю підпорядковувався йому, навіть у громадських справах. Фактичним господарем села був осавул – командир ескадрону. Життя військових поселенців було підпорядковане військовим потребам і регламентувалося військовим статутом. Вони зобов’язані були, крім основного заняття, нести війсьву службу. Держава тим самим економила кошти на утримання війська. Навіть діти одинадцятирічного віку, несли постійну військову службу. Поєднання цивільної та військової служби не сприяло покращенню становища жителів села, та й армія не могла за рахунок військових поселень підвищити свою боєздатність, тому не дивно, що військові поселення в 1857 р. були ліквідовані. На кінець ХУІІІ ст. жодної школи, лікувального закладу не було. Лише в 1797 році було збудовано дерев’яну церкву.